#FortunedMonday Олександра Саврука, декана Києво-Могилянської бізнес-школи: про пізнання себе через роботу у шахті та творчість | Nobles Fortune

#FortunedMonday Олександра Саврука, декана Києво-Могилянської бізнес-школи: про пізнання себе через роботу у шахті та творчість

У рубриці #FortunedMonday ми розповідаємо історії успішних підприємців, трансформаційних лідерів країни і лідерів думок: як вони структурують свій вдалий понеділок, звідки черпають натхнення, розкриваємо секрети їхньої ефективності.

Що для вас вдалий понеділок? Як варто почати тиждень, аби він дійсно видався вдалим?

Починати тиждень необхідно свіжим, енергійним, з відкритим серцем та розумом, з амбітними планами та ідеями. Якщо все це є, то і понеділок, і тиждень загалом стануть вдалими. Для мене понеділок, насправді, найкращий день. По-новому структуровані завдання, відсутність дрібних операційних речей — робота з новими силами, особливо після гарного відпочинку. Коли ти зарядився позитивною енергетикою від сім’ї, хорошої книжки, природи і всього того, чим сам наповнив свої вихідні. Крім того, у людей самодостатніх має бути внутрішнє джерело енергії та емоцій. Тоді понеділки не здаються важкими, а слугують точками відліку нових ідей, нових підходів, нових етапів у власному розвитку, розвитку у справі, якою займаєшся, громадській чи творчій діяльності.

Як ви вмикаєте в собі стан ресурсу? Поділіться секретами особистої ефективності.

Хтось шукає джерело енергії в медитації, хтось у молитві, хтось у науковій діяльності тощо. Особисто мені більше до душі активності, що заряджають фізично, будь-яка спортивна діяльність — від тенісу, ходьби, велосипеду до плавання і багатьох інших речей. Це прокачка організму, така необхідна компенсація офісно-інтелектуальної роботи, яка більше тисне на голову, ніж на тіло.

Мені пощастило з моїм першим «університетом» — вчила мене стара та глибока шахта на Луганщині

Але принципово важливим для мене є й інший спосіб «самозаряджування» — творча активність. Вона тренує той м’яз творчості, ту півкулю мозку, яка дозволяє переосмислювати, рефлексувати, шукати нові образи, сенси, продукувати нові ідеї.

Тобто для мене фізична та творча активність — дві фундаментальні складові, які тримають у стані ресурсу.

Яким видом творчості ви займаєтесь?

Фотографую. Більшою мірою для себе. Хоча й тримаю постійний зв’язок з різними колегами-фотографами як в Україні, так і за її межами.

Сьогодні ви є деканом Києво-Могилянської бізнес-школи. А якою була ваша перша робота?

Мені пощастило з моїм першим «університетом» — вчила мене стара та глибока шахта на Луганщині, в якій я пропрацював перший рік після закінчення школи. Наприкінці 1970-х років піти в шахту з золотою медаллю, коли брали без іспитів в університет, було непристойно та неправильно. Проте так сталося, і я вдячний долі за цей досвід. Сьогодні думаю, що це рішення було надзвичайно важливим для формування мене як особистості. Я не пішов навчатись куди-небудь. Я зробив паузу і, попрацювавши, вступив до Київського політеху, туди, куди хотів. До речі, цей досвід роботи багато в чому дав мені більше, ніж деякі етапи мого навчання в Україні та за кордоном. У шахті я дізнався більше про себе, про людей і про те, як вони взаємодіють, — те, що ми сьогодні називаємо соціальними системами.

Чим займалися одразу після КПІ?

Спочатку був конструктором на військовому підприємстві, потім управлінцем середньої ланки, далі пішов у підприємці та став місцевим депутатом. Тоді якраз піднімалася перша демократична хвиля, і я був членом цього руху. Це було дуже цікаво, адже я був на той час людиною опозиційною, а все тільки починалось, і люди боялись подібних віянь.

На муніципальному рівні я створював нові напрямки роботи місцевих органів влади та реалізовував нові економіко-управлінські підходи. На той час пощастило повчитися управлінню в навчальних середовищах різних країн. Це спонукало до пошуку нових для тогочасної України управлінських підходів.

Це була перша половина 1990-х. Я познайомився з тогочасним керівником Фонду держмайна — Юрієм Єхануровим, який теж шукав нові підходи до державного управління. Ми почали реалізовувати перші комплексні системні проекти з підтримки приватизованих підприємств. То був час особистостей, коли лідери брали на себе відповідальність за перші кроки трансформації систем. Хочеться, щоб це відчуття можливості реалізації для особистості залишалося і у нашому сучасному просторі.

У чому ви вбачаєте своє професійне призначення?

Створювати середовище для людей, де вони можуть реалізувати свій потенціал і мультиплікувати ефективність своїх зусиль. В kmbs ми працюємо з людьми, які сьогодні приймають рішення і мають амбіції та готовність до відповідальності за формування нових правил гри на рівні будь-якої системи та будь-якого масштабу. Ми намагаємося створити для них особливий тип середовища та атмосфери для розвитку, підбираємо для них партнерів у навчанні з амбіціями подібного масштабу та потенціалу, які б вони не так часто зустріли в інших середовищах.

Будь-яка особистість може зробити дуже багато, просто не завжди про це знає

Ми пропонуємо «інтелектуальну провокацію» і вихід на розуміння нових для себе концептів через спільну роботу, взаємний розвиток, даємо можливість самостійно виходити на інші світоглядні рішення. Це дуже важлива річ. Адже найбільша цінність полягає в усвідомленні людиною, що тепер вона бачить інші можливості, підходи, горизонти, що вона звільнилась від часом неусвідомлених упереджень і тепер вірить, що це все можливо.

Будь-яка особистість може зробити дуже багато, просто не завжди про це знає і часом не має можливості відчути власний масштаб. Допомогти відчути, а потім і реалізувати свій потенціал — це і є моя місія.

«Інтелектуальна провокація» — як це?

Просто передати інформацію — сьогодні вже недостатньо. Світ настільки ємкий, багатогранний та багатопарадигмальний, що нарощувати знання в одній певній логіці, парадигмі вже неправильно. Треба вміти переходити із однієї логіки в іншу, навіть більше — бажано вміти створювати нову логіку дій, іншу культуру взаємодії. А це вже не про знання, це як мінімум про розуміння, і це — базова передумова виходу на інший тип спроможності — створювати нові правила гри. Лише коли ми провокуємо старі істини, ми можемо створити нові.

Кого ви вважаєте трансформаційними лідерами? Чи є такі люди в Україні?

Таких людей не так багато у світі, і я знімаю перед ними шапку. Трансформаційні лідери мають спроможність виходити за рамки, переосмислювати і створювати дуже комплексні та складні нові рішення. У першу чергу, смислові. Вони спроможні закладати в основу діяльності нові сенси, а це творча робота. Вони мають право від Бога створювати нові сутності й давати їм нові імена. Вони створюють принципово нові ролі, дають людям можливість реалізації у цих нових ролях, зміщують та розширяють межі системи, горизонти мислення. Вони створюють ті рішення, яких учора ще не було. Щасливе те суспільство, яке таких людей бачить та цінує.

У політиці трансформаційними лідерами я вважаю Магатму Ганді, Лі Куан Ю, у бізнесі — Джека Уелча, Ілона Маска, Стіва Джобса, у мистецтві — Марселя Дюшана, Казимира Малевича, інших авангардистів тощо.

Україна ще тільки формує свій потенціал трансформаційного лідерства. Такі лідери у нас точно є, просто їхня роль ще не відіграна. Суспільство ще не готове до того, аби вони реалізували свої спроможності. Їх не бачить і не цінує медіа, наприклад, ми все ще масово боремося «проти», а не «за».

Можливо, у вас є прогнози, коли це станеться?

Це вже стається. Майдан був таким феноменальним колективним типом трансформаційного лідерства, хоч і значною мірою протестним. Там було багато емоційного, але й багато операційного. Цей феномен є нічим іншим, як наполегливою трансформаційною поведінкою: йти до кінця, йти за ідеєю. Так, можна говорити, що ця ідея була недошліфована у багатьох напрямках з точки зору реалізації та можливостей. Але згодом почали виникати центри трансформаційних типів поведінки — як у бізнесі, так і в культурі та державних органах управління. Це вже відбувається. І ми маємо щастя це або бачити, або бути дотичними.

У нас ще багато чого попереду, і тому надзвичайно важливою є робота над таким універсальним феноменом, як культура управління. Саме вона великою мірою визначає успіх (або ж неуспіх) різних сфер нашої діяльності.

Що для вас управління? Що варто розвивати у собі, аби стати успішним керівником?

Насамперед, управління — це сьогодні не економічний феномен, як було прийнято вважати у парадигмі ХХ століття. Це як мінімум пошук рішення та лідерська готовність взяти на себе певну роль і відповідальність за якусь ширшу логіку, ніж я сам. Управління пронизує усе довкола. Люди, як соціальні створіння, об’єднуються в щось — і це щось має бути керованим. Чи то у лікарні, чи то у бізнесі, чи то у міністерстві — хтось завжди приймає рішення щодо рольових аспектів діяльності інших людей. А для того, аби люди приймали рішення, які впливають на долю інших людей, систем, міст, компаній, країн, важливо, щоб вони самі були збалансованими та гармонійними особистостями.

Ми всі «технарі», навіть якщо маємо гуманітарний диплом у нашій пострадянській логіці освіти. Адже ми вчили геометрію до посиніння, фізику до порожевіння і т. д., проте не мали знань та розвинутих спроможностей до творчості, рефлексії, критичного мислення.

Але щоб бути успішним керівником, потрібно багато працювати з гуманітарною складовою своєї освіти. Саме вона дає можливість подивитись під іншим кутом на свій бізнес, середовище, прийти до неординарних рішень. Якісні зміни у будь-якій справі починаються зі зміни способу мислення лідера, його персонального розвитку, розширення усвідомлених горизонтів та виходу за межі суто бізнесових питань.

Тому в наc у kmbs, яка, зауважу, є бізнес-школою, можна часом зустріти письменників, диригентів, філософів, політиків, трансформаційних лідерів із інших країн, художників, військових, режисерів, видавців тощо. МВА-учасники пробують себе у творчих вправах — пишуть картини та есеї, створюють фотопроекти, обговорюють книги (необов’язково з управління) тощо. При цьому всі вони вміють складати бюджети та знають показники фінансових результатів, бо це частина гри. Проте творчий розвиток особистості дуже важливий для успішного управлінця, оскільки дозволяє вийти за межі систем і створити нові правила гри.

Які книги та фільми є для вас джерелом натхнення? Що вразило найбільше?

Із кінематографом у мене досить невдалі стосунки. Інколи я використовую кіно для того, щоб переключитись. Але відео — це потік, його потрібно сприймати відразу, без пауз. Читаючи книжку, я можу зупинитись, поміркувати, повернутись, щоб знову поміркувати, посмакувати. У читанні я активний співучасник, тоді як у кіноперегляді — вторинний. Мене ведуть, мені не дають часу, мені показують лише задумані ракурси, я ніби серфер, що пливе за чужими правилами і від якого мало що залежить. Це не моя швидкість. Хоча образи мають свою силу впливу і здатність швидше переключити в інший ментальний простір. Проте книжки для мене потужніші за фільми.

У процесі читання ти створюєш свій ряд якихось асоціацій, щось переосмислюєш… Я читаю часом довго та повільно. Читання у тому сенсі, яким бачу його я, радше є не пасивною діяльністю, а актом творчості. Я не можу читати пустих книжок. Проза, тексти мають бути «густими», з мудрістю, із зачіпками «на подумати», з ідеями, які спонукають до рефлексії.

Наприклад, цікавою для перевірки є теза Айн Ренд про те, що найважливішою книгою, яку треба прочитати, є роман «Знедолені» Віктора Гюго, а найшкідливішою — роман «Анна Кареніна» Льва Толстого. І особливо тому, що остання написана надзвичайно талановито. Теми смислів та шляхетності розкриваються там протилежно. Пропоную читачам розібратися у цьому самостійно. От бачите, спрацьовує педагогічна звичка провокувати на пошук власної позиції.

Мені подобається багато сучасних українських авторів (дехто з них вже отримав премію ім. Юрія Шевельова за кращу есеїстику, яку ми започаткували разом з ПЕН-клубом). Ми підтримали або видали самостійно унікальні роботи Валерія Шевчука, стали партнерами великого проекту «Бібліотека спротиву/бібліотека надії» разом з видавництвом «Дух і літера», підтримуємо створення мистецьких книг і книг про митців, у тому числі про Казимира Малевича. Проте більшість книжок я читаю все ж таки англійською мовою через свій Kindle — професійна деформація.

 

Матеріал підготувала Anastasiia Beheza

© 2017 Розроблено